Бандуристи Кубані. Фото 1913 р.
Ви чули про РОЗСТРІЛЯНИЙ КОНГРЕС БАНДУРИСТІВ у Харкові у 30-ті роки? По всій Україні офіційно було оголошено, що кобзарів з усіх областей запрошують до тодішньої столиці УРСР м. Харкова на Всеукраїнський кобзарський з’їзд. Усі мали з’явитися з бандурами, бо крім власне з’їзду, будуть, мовляв, творчі змагання. Кобзарі, бандуристи, лірники приїхали на конґрес із цілої України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми на конґресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика і поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалісні співці були вбиті. 30 грудня 1930 року. Настав день відкриття з’їзду. Кобзарі заповнили один із кращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен зодягнутий у святкову вишиванку. З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченкового «Реве та стогне Дніпр широкий…». Уявіть, увесь зал (а зібралися майстри найвищої проби) натхненно співає!.. Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку. Ось уже й надвечір’я, можна було б на сьогодні закінчити… Але хтось утримував всіх. Якась тривога вповзала в серця делегатів. А тим часом на всіх виходах із залу з’явилися молодики у цивільному, але з явно військовою виправкою. Невдовзі ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити на подвір’я, а там уже вантажівки. Кобзарів, а це були переважно літні люди, щільно пакували в машини і, прикривши брезентом, кудись везли. Ніхто ні на які питання не відповідав. Валка машин мчала нічними вулицями Харкова в бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому тупику, вже стояв ешелон — десяток «телячих» вагонів. Уже через годину всі делегати недавнього з’їзду були у вагонах. Забряжчали засуви, пролунала команда, і потяг рушив. І тут, підкоряючись велінню серця, ешелон заспівав: «Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій…» Повантаживши до ешелону, їх підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд… У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру «класово-ворожими». Друкують лише «викривальні» матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: «Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох» чи «…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму». А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти «кудєсніци-гармошки», «кудєсніки-баяни» і «кудєсніци-балалайки». До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Ця трагедія, як її називають, «харківська трагедія», завдала непоправного удару по колишньому кобзарству. Вже ніколи більше не ходили і не ходять кобзарі по селах України, не співають своїх славетних дум та історичних пісень, і збереглися їхні пісні тільки завдяки нашим етнографам-професіоналам, які з голосу кобзарів записали їх тексти і музику, і звучать вони тільки зі сцени у виконані професійних співаків.
Вы слышали о РАССТРЕЛЯННОМ КОНГРЕССЕ БАНДУРИСТОВ в Харькове в 30-ые годы? По всей Украине официально было объявлено, что кобзарей из всех областей приглашает в тогдашнюю столицу УССР г. Харьков на Всеукраинский кобзарский съезд. Все должны были прибыть с бандурами, потому что кроме собственно съезда, будут, мол, творческие соревнования. Кобзари, бандуристы, лирники приехали на конгресс со всей Украины, из маленьких забытых сел. Было несколько сот присутствующих на конгрессе. Это был живой музей, живая история Украины, все ее песни, ее музыка и поэзия. И почти всех их расстреляли, почти все эти певцы были убиты.
30 декабря 1930 года. Наступил день открытия съезда. Кобзари заполнили один из лучших харьковских театров. У каждого в руках инструмент, каждый одет в праздничную вышиванку. Съезд открылся общим исполнением Шевченковского «Реве та стогне Дніпр широкий…». Представьте, весь зал (а собрались мастера наивысшей пробы) вдохновенно поет!.. Потом были приветствия от правительства Украины, доклады о состоянии кобзарьства, путях последующего его развития. Вот уже и вечер, можно было бы на сегодня закончить. Но что-то удерживало всех. Какая-то тревога вползала в сердца делегатов. А между тем на всех выходах из зала появились молодчики в гражданском, но с явно военной выправкой. Вскоре ряд за рядом начали поднимать делегатов и под суровым присмотром выводить во двор, а там уже — в грузовики. Кобзарей, а это были преимущественно пожилые люди, плотно паковали в машины и, прикрыв брезентом, куда-то везли. Никто ни на какие вопросы не отвечал. Колонна машин неслась ночными улицами Харькова в сторону железной дороги, к товарной станции. Там, в отдаленном тупике, уже стоял эшелон — десяток «телячьих» вагонов. Уже через час все делегаты недавнего съезда были в вагонах. Заскрипели засовы, раздалась команда, и поезд тронулся. И здесь, подчиняясь велению сердца, эшелон запел: «Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого На Вкраїні милій…» Погрузив в эшелоны, их подвезли к околицам ст. Казачья Лопань. Поздним вечером кобзарей и лирников вывели с вагонов в лесополосу, где были предварительно вырыты траншеи. Построив незрячих кобзарей и их малолетних поводарей в одну шеренгу, отряд особоого отдела НКВД УССР начал расстрел. Когда все было закончено, тела расстрелянных закидывали известкой и присыпали землей. Музыкальные инструменты сожгли рядом. В декабре в 1933 г. на пленуме Всеукраинского комитета союза работников искусств коммунистическая верхушка назвала украинские народные музыкальные инструменты кобзу и бандуру классово «враждебными». Печатали лишь «изобличительные» материалы о кобзарях. Например, такое: «Сомнительные бандуристы. под видом народного творчества продергивают старый националистический хлам» или «.нужно принять самые решительные меры относительно искоренения кобзарского национализма». А между тем музыкальные фабрики власть обязала даже не сотнями, а миллионами изготовлять «кудєсницы-гармошки», «кудєсницы-баяны» и «кудєсницы-балалайки». К травле кобзарей подключают и украинских советских писателей — Юрий Смолич писал: «Кобза скрывает в себе полную опасность, потому что слишком крепко связана с националистическими элементами украинской культуры, с романтикой казацкой и Сечи Запорозькой. Это прошлое кобзари пытались непременно воскресить. На кобзу давит средневековый хлам жупана и шаровар». Эта трагедия, как ее называют, «харьковская трагедия», нанесла непоправимый удар по былому кобзарству. Уже никогда больше не ходили и не ходят кобзари по селам Украины, не поют свои славные думы и исторические песни, и сохранились их песни только благодаря нашим этнографам-профессионалам, которые с голоса кобзарей записали их тексты и музыку, и звучат они только со сцены в исполнении профессиональных певцов.